Панічні атаки й зупинена гра

В 11 років у мене була одна шалена забава. На початку грудня, коли лід на водоймах ще тонкий, ми з моїм другом Вагіфом ходили на озеро. Суть гри полягала в тому, щоб іти по незміцнілому льоду до центру озера. Іти треба було доти, доки лід під ногами не починав видавати характерний тріск. У цей момент хвиля жаху й захвату пробігала тілом, ми різко розверталися й бігли назад. Відсапавшись і насолодившись захватом, ми повторювали, але заходили вже трохи далі. Два крейзі фроги. І так кілька разів. Який це був кайф!

Того ж дня, повертаючись додому, переходячи через річку, я зовсім випадково провалився під лід. Якби не дружище Вагіф, нелегко було б мені вибиратися. А так відбувся легким переляком і легкою застудою. А ще спогадом про ту мить паніки, яка охопила мене в момент, коли опора під ногою була втрачена, і до того моменту, поки я не побачив простягнуту мені руку друга.

Паніка виникає в момент втрати опори. Панічна атака — реакція на втрату психічних опор. З фізичною опорою все зрозуміло — лід провалився, виникла паніка. Але що дозволяло нам на озері, витворяючи це безумство, не впадати в паніку, а отримувати від цього задоволення? Які психічні опори робили нас стійкими до такого стресу? Ви можете сказати, що все просто — «мізків ще бракувало». Але я точно пам’ятаю, що ми цілком усвідомлювали, що граємо в російську рулетку.

Грали — ось ключове в цій історії. Стан гри — саме він і був нашою внутрішньою опорою. Без цієї опори ми б робили це божевілля в блідому, тремтячому й застиглому стані. І жодного задоволення ми б від цього не отримали. А від чого було задоволення? Від проживання страху, ін’єкції адреналіну в кров.

Дуже важливо — ми саме проживали цей страх, проживали його тотально, не стримуючись і не боячись утратити обличчя. Наші очі округлювалися, роти відкривалися, дихання частішало, потім ми бігли, потім махали руками, кричали й, активно жестикулюючи, ділилися враженнями. Загалом поводилися як придурки. Залученість у гру дозволяла нам спонтанно й природно прожити інтенсивне переживання. І це давало найсильніше задоволення — страх трансформувався в несамовитий захват.

Що характерно для людини, яка страждає на панічні атаки? Як правило, вона перебуває в хронічно застиглому стані (навіть якщо зовні це холерична людина, що трапляється рідше).Так застигає дитина, яка захоплено грала у свою гру, і раптом пролунав гнівний стукіт по водопровідній трубі — сусіди обурюються, вони хочуть спати. У нормальній ситуації дитина на мить застигає і, щойно небезпека минула, оживає знову. Але людина, схильна до панічних атак, ніби застигла й залишилася в цьому стані. Вона дуже хоче грати, але їй не можна. Її гра викликає агресію навколишнього світу. Тому їй доводиться перебувати в стані хронічної настороженості й усіляко стримувати свою спонтанність, щоб не бути покараною, звинуваченою або присоромленою.

Вона втрачає здатність включитися в роль будь-якої гри. Тому що, включившись у цю роль, вона втратить контроль над своїми почуттями, потурбує оточення й буде покарана. Особливо це стосується тих людей, які в дитинстві мали сильний темперамент, і, можливо, їхні ігри справді порушували спокій оточення й були певною мірою руйнівними. Їх зупинили, вони завмерли, стали зовні спокійними, але бісенята почали жити всередині, дедалі більше руйнуючи самого господаря. Адже бути стриманою «хорошою дитиною», коли всередині живе бісеня, яке дуже хоче грати, зовсім непросте завдання. Така дитина зазвичай стає тривожною, у неї може розвинутися соціофобія. І вона стає серйозною.

У людей із панічними атаками, якщо не соціофобія, то підвищена тривожність у стосунках — надто багато уваги до реакції оточення - що подумають, чи не ображу, чи не висміють мене, чи не покарають, чи не відкинуть. Не можна жити грою й бути спонтанним, треба бути насторожі, контролювати свої емоції й тілесні прояви, а також оточення та близьких. Щоб жити спонтанно, треба «бути в грі». Але їм важко повністю включатися в гру. Вони включаються в роль ніби наполовину, не віддаючи себе у владу спонтанності. Це можна порівняти з поверхневим, неглибоким сном у небезпечному місці — важливо і подрімати, і не втратити пильності.

Тоді, «поза грою», у застиглому тілі, афекти, що виникають, не знаходять своєї реалізації й не служать проходженню ситуації. До того ж, залишаючись непрожитими, афекти залишаються у вигляді тілесних напружень, тривоги й агресії. Так формується ґрунт для розвитку панічного розладу.

Граючи з крихким льодом, ми були повністю включені у свої ролі, і тіло спонтанно реагувало на будь-який тонкий прояв афекту. Це стан грації, і в ньому ми були максимально чутливими й співналаштованими із середовищем. Це створювало нам надійну опору для ризикованої справи й давало задоволення.

Щойно гра закінчується, усе стає серйозним, життя завмирає й стає тривожно, страшно, жахливо. Гра зупинена — сам вислів символізує зупинку, смерть. А саме страх смерті лежить в основі панічної атаки — смерті фізичної (страх померти), смерті особистості (страх збожеволіти) або смерті соціальної (страх осоромитися). Страх смерті призводить до «смерті» у вигляді зупинки спонтанного потоку енергії, хронічного завмирання.

Панічні атаки — проблема комплексна, але одним із завдань (у багатьох випадках) буде відновлення функції спонтанності, а для цього важливо відновити здатність включатися в гру. Звісно, ця функція може відновлюватися в міру пропрацювання певного внутрішнього конфлікту, проходження сепарації-індивідуації, але й цілеспрямована робота в цьому напрямі також може дати позитивний ефект, іноді такий, що має вирішальне значення. Із цим самим процесом пов’язане й відновлення функції задоволення, з поверненням права на задоволення та цінності задоволення. Це один із ключів у роботі з тривожним розладом і панічними атаками.

Усередині людини, яка страждає на панічні атаки, часто живе дитина, яка дуже хоче грати.
Поза терапією у відновленні здатності до спонтанності можуть допомогти деякі спортивні, танцювальні й театральні практики. Наприклад, стрибки на батуті (неможливо стрибати в завмерлому стані й із серйозним обличчям, тільки весело й із запалом), танці, такі як хіп-хоп (кач у хіп-хопі виведе з анабіозу будь-кого), командні ігри (у них доводиться багато рухатися, взаємодіяти з іншими, хитрувати, фінтити, жартувати й дуркувати), театральні практики спонтанної імпровізації. В принципі, це може бути що завгодно, головне, щоб це щиро подобалося й давало задоволення. Тільки в тому, що дає справжнє задоволення, можна почати включатися в гру й щиро, тотально жити роллю цієї гри.

Загалом різні спортивні практики вкрай корисні в терапії панічних атак. Корисні чинники можна довго перелічувати, але найкориснішим, на мій погляд, є відновлення функції довіри до свого тіла.
І не варто забувати про секс. Справжній секс — це передусім гра. І ці ігри можуть бути дуже різними. Головне — знайти свою гру. Зробити це не так складно, достатньо чесно проаналізувати свої фантазії.

P.S. Ще одна ілюстрація цієї ідеї з мого досвіду. Кілька років тому ми з колегою водили групу на екстрим-тренінг у печеру. Я брав участь у різних видах екстриму, найстрашнішими з яких для мене й інших учасників були роуп-джампінг і банджі-джампінг. Але такого рівня готовності до паніки, як у печері, я не зустрічав у жодному екстримі. Це було пов’язано з проходженням небезпечних вузьких місць, де був ризик застрягти. Один з учасників, маючи великі габарити, застряг на простій ділянці, приблизно як Вінні-Пух застряг у Кролика. Тоді всім було не до сміху, а в того, хто застряг, розвинулася паніка. Утім, треба віддати належне, він швидко з нею впорався. Але ситуація, коли рухи тіла обмежуються, коли навіть інтенсивно переживати емоції не можна, тому що тіло скуто з усіх боків, а зайві рухи можуть тільки погіршити ситуацію, здатна викликати паніку. Перебування людини в кам’яній пастці, що блокує будь-який спонтанний рух, нагадує стан тіла людини, схильної до панічних атак. Різниця в тому, що людину сковують не кам’яні стіни, а власні психічні структури.